Тривале існування територій, контрольованих Росією, створює враження, ніби змінити ситуацію вже неможливо. Придністровський конфлікт триває десятиліттями, Абхазія та Південна Осетія залишаються під впливом РФ, а окупацію Криму Москва подає як завершений факт. Карабах став запереченням такого фаталізму: режим, що існував із 1991 року, було ліквідовано, а російські військові залишили регіон. Це не робить інші конфлікти простішими, однак змінює уявлення про можливе.
Про це пише Телеграф.
Москва формувала такі опорні точки на пострадянському просторі з початку 90-х: Придністров’я — з 1992 року, Абхазія та Південна Осетія — після війни 2008-го, Крим та частина Донбасу — з 2014-го, Карабах — з 1991-го, де після Другої карабаської війни російську присутність закріпили «миротворці». Скрізь діяла одна й та сама схема: затяжний конфлікт, який Росія розпалює та використовує, лояльні до Кремля функціонери на місцях і власний військовий контингент як страховка. За понад тридцять років ця система дала збій лише раз — у вересні 2023 року, коли Азербайджан за добу повернув собі Карабах і позбавив Москву її плацдарму.
У Карабаху Росія відвела собі роль незамінного арбітра, і тривалий час вона здавалася незламною. Тристороння угода листопада 2020 року надавала Кремлю право тримати в регіоні до двох тисяч військових, а ключові посади у невизнаній «НКР» обіймали люди, безпосередньо пов’язані з Москвою. У 2022-му її «держміністром» став «гаманець Путіна» Рубен Варданян — мільярдер, який раніше очолював «Трійку Діалог», через яку, за розслідуванням OCCRP, роками проходили непублічні платежі близьким до Кремля фігурам. Це призначення читалося однозначно: Москва не відступає, а лише глибше закріплюється.
Розв’язка настала швидко. 19–20 вересня 2023 року азербайджанська армія за добу зламала сепаратистську оборону, «НКР» оголосила про саморозпуск, а її керівництво разом із Варданяном опинилося у бакинському СІЗО. Російські миротворці не втрутилися, а в червні 2024 року достроково залишили регіон. Росія настільки ослабла і втратила важелі впливу, що навіть Єреван, давній союзник Москви, почав зближення з ЄС.
Карабаський досвід важливий насамперед як політичний сигнал: Москва вже не може переконливо стверджувати, що встановлений за її участю порядок є остаточним. Держави, які втратили частину території, отримали приклад того, що ситуація може змінитися навіть після десятиліть застою. Для України це особливо важливо щодо Криму: боротьба залишається складною, але окупація не повинна ставати психологічно прийнятою нормою.
