Верховний суд визнав недопустимим доказом відеозапис інтерв’ю блогера Володимира Золкіна з військовополоненим і направив справу про державну зраду на новий апеляційний розгляд. Суд дійшов висновку, що дозвіл держави на зйомку інтерв’ю з людиною в місці несвободи є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права. Без цього відео обвинувачення фактично не мало жодного доказу вчинення злочину.
Про це йдеться у постанові Верховного суду від 2 липня. З матеріалів справи випливає, що громадянин України, уродженець Сумської області, перебуваючи у Бєлгороді, 23 вересня 2022 року з власної ініціативи прибув до військкомату та мобілізувався до збройних сил РФ. Через п’ять днів він уже був на Луганщині, а ще за місяць разом із 11 однополченцями потрапив у полон Збройних сил України. 31 грудня 2022 року його обміняли до Росії як військовополоненого, щоб звільнити українських захисників.
У вересні 2023 року було розпочато кримінальне провадження за фактом державної зради. У травні 2025 року Зарічний районний суд Сум заочно призначив обвинуваченому 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Захист оскаржив це рішення, заявивши, що відеозапис інтерв’ю з ютуб-каналу Золкіна не може вважатися допустимим доказом.
Верховний суд встановив, що саме це відео було єдиним доказом ключових обставин злочину — дати відвідування Бєлгородського військкомату та подальшого переміщення до Луганської області. Прокурор не надав ані військових документів, ані свідчень затримання на полі бою. Документи міграційної та прикордонної служби підтверджували лише громадянство чоловіка, а листи УСБУ та Координаційного штабу — факт обміну, але не пояснювали, за яких обставин він опинився у складі ворожих збройних формувань.
Суди нижчих інстанцій визнали інтерв’ю допустимим доказом, посилаючись на те, що на відео зафіксована згода полоненого на розмову. Верховний суд із таким підходом не погодився.
Окремо суд звернув увагу на те, що ще до початку запису блогер володів певною інформацією про полоненого, зокрема знав, що той служив у складі українських сил в зоні АТО. Саме перебування в полоні не могло розкрити ці дані, тому суд дійшов висновку, що ці відомості були передані Золкіну представниками держорганів України ще до інтерв’ю.
У постанові Верховний суд послався на статтю 13 Третьої Женевської конвенції, яка прямо забороняє піддавати військовополонених “цікавості публіки”. Суд зазначив, що в сучасних конфліктах ця заборона поширюється також на публікацію фото- і відеоматеріалів, записів розмов, особистого листування та будь-яких приватних даних в інтернеті. Тому дозвіл держави на створення і поширення такого інтерв’ю суд визнав грубим порушенням міжнародного гуманітарного права.
На підставі цього Верховний суд сформулював принциповий висновок: держава не може посилатися на законність збирання доказів, якщо первинне отримання інформації відбулося внаслідок прямого та грубого порушення нею ж зобов’язань за міжнародним гуманітарним правом. У результаті інтерв’ю визнали недопустимим доказом, а справу передали на новий розгляд до апеляційного суду.
Сторона захисту також наголошувала на іншій обставині: під час інтерв’ю засуджений неодноразово заявляв, що діяв під примусом і через залякування з боку представників РФ. Апеляційний суд цей аргумент проігнорував і не надав жодної оцінки можливому примусу під час мобілізації. Це стало ще однією підставою для скасування рішення.
Володимир Золкін та Дмитро Карпенко — українські журналісти й відеоблогери, які здобули відомість завдяки серії інтерв’ю з російськими військовополоненими. Такі розмови регулярно з’являються на YouTube та інших платформах і привертають значну увагу як в Україні, так і за її межами. Автори проєкту зазначають, що його метою є документування свідчень учасників війни, викриття російської пропаганди та донесення інформації про війну до міжнародної аудиторії й громадян Росії.
